ДУХОВНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ ЛЮДИНИ

ВЧЕННЯ БАХАЇ

Для того щоб ефективно діяти в період переходу людства від дитинства до зрілості, людям необхідно сповнитися глибокого почуття призначення, що спонукає їх перетворювати самих себе та робити внесок у перетворення суспільства. На особистому рівні це призначення полягає в розвитку своїх потенційних можливостей, які включають як чесноти та якості душі, так і унікальні таланти людини. На соціальному рівні воно виражається в тому, що людина присвячує себе сприянню благополуччю людського роду. Ці аспекти двоєдиного призначення за своєю суттю неподільні, оскільки стандарти й поведінка окремих людей визначають їх оточення й формуються під впливом соціальних структур і процесів. Доти, поки перетворення характеру людини й перетворення її оточення не здійснюватимуться одночасно, потенціал періоду зрілості людства не зможе бути цілком реалізованим.

… глибоке усвідомлення взаємозв’язку між особистим зростанням та органічними змінами в структурах суспільства має ключове значення для цілісного розвитку людини, яка не може розвивати чесноти й таланти в ізоляції…

Отже, глибоке усвідомлення взаємозв’язку між особистим зростанням та органічними змінами в структурах суспільства має ключове значення для цілісного розвитку людини, яка не може розвивати чесноти й таланти в ізоляції; вона може робити це лише через зусилля й діяльність, спрямовані на інших. Бездіяльне поклоніння й тривале уникання суспільства сьогодні не можуть ні просувати розвиток особистості, ні сприяти прогресу людства. Зосередити почуття свого призначення лише на розвитку власного потенціалу означає втратити об’єктивність і перспективу. Без взаємодії із зовнішнім світом і за відсутності соціальних цілей людині важко оцінити особистий прогрес, а конкретні результати, за допомогою яких вона могла б виміряти власний розвиток, не будуть досягнуті. Людина, яка забула про колективну складову свого морального призначення, схильна до егоїзму, що поєднує почуття провини, святенництво й самовдоволення.

І навпаки, почуття призначення викривляється, якщо воно ґрунтується лише на бажанні перетворити суспільство й не бере до уваги необхідність росту та перетворення особистості. Людина, яка обвинувачує в усіх гріхах суспільство та ігнорує важливість особистої відповідальності, втрачає повагу й співчуття до інших і схильна діяти жорстоко й деспотично. Перетворення суспільства, якщо воно не супроводжується бажанням перетворювати свій характер, не буде постійним.

Тож бачимо, що застосування гармонійного підходу до особистого й колективного перетворення є таким, що використовує взаєдоповнювальні сторони єдиного процесу.

«…Честь же й відмітність людини полягають у тому, що вона повнна бути джерелом суспільного блага серед усіх народів землі» – Абдул-Баха